Дніпрові пороги. Частина 5

Материал из История с географией
Перейти к: навигация, поиск

Лишній поріг

Лишній поріг, Струвун по-роськи, Напрези по-слов'янськи, що значить «Маненький поріг» у Костянтина Багрянородного, Личной на «Атласі Дніпра», Лична в «Древней Российской гидрографии» та в «Книге большому чертежу», Личний в академика-дослідувача Лерберга; на чотирнадцять верстов нижче Будильського, проти великого острова Кухарева; падає двома лавами: Плоською та Швайчиною; має довжини з правого боку 220 саж., з лівого — 87 саж., падіння води — 0,21 саж., фарватер ріки вище порога — 10, нижче порога — 6 ф. Нижче Лишнього порога на «Генеральній карті» інженер-полковника де-Боксета 1751 року поставлено з правого боку Дніпра «Малишевський ретраншемент».

Лишня балка з лівого боку Дніпра. Про цю Лишню балку розповідає дід Яків Рибалка, 80 років, села Андріївки Олександрійського повіту:

«По балці Лишній колись того звіру, птиці видимо-невидимо було. Я був змолоду великий стрілець. Було, зимою моя баба вигортає попіл з печи та й каже:

«Ти б, чоловіче, не полінувався та й вбив зайчика на обід». — «Добре, — кажу. — Підпалюй мерщій у печі».

Вона за солому, а я за рушницю. Тільки переступив ногою Лишню, зараз і лулусь. Дома вже оббілував ухатого, от тобі й шкурка і махан. Про Лишню казали і те, що там і клади єсть закопані. Проти Нового року пішло нас шість душ у Лишню, взяли з собою ружжя й лом: ломом гроші копати, а ружжя задля случаю держати. Тоді була зима злюча, мороз страшенний: дійшли до ямки, де в замітку клад сховано, і поприсідали. Не видержали: мерзнуть ноги, На нас були іршані штани, добрі чоботи, добрі з запасок онучі. Не поміч. Ну, кажу, хлопці, ходімо в берестки, постоїмо там. Пішли. Обперся кожний об берестину та й стоїмо, танцюємо. Дивимось, коли в кущах блись, блись більше десятка раз. Потім засвітилось, мов каганці. Що за знак, думаємо. Горить, ще мов і до нас наближається. Як гроші горять, так лущать на однім місці, а це не те. Сказать би, люди з свічками, так чого ж би вони в таку добу забрались у балку. Хиба мертвяки? Стоїмо, дивуємось, і страх нас бере. Коли це зразу плиг, плиг, плиг, через рівчак та до нас. Глядь, аж то дванадцять штук вовків. Ми так і померли… Отже, почула бісова личина порох та зразу верть у бік, так і майнули тернами. От вам і клад на волосок од смерті».

Слобода Андріївка-Іваненкова, на лівому боці Дніпра. Це було давнє запорізьке займище. Там колись жили запорізькі зимовчаки-сидні, Остап Велегура, Єретик та інші.

Після скасування Запорізької Січи полковник полтавського пікінерного полку Андрій Якович Леванідов одержав у рангову дачу 12 000 дес. землі на лівому боці Дніпра, в яку ввіходила половина річки Дніпра з островами Перуном, Білим, Кухарським та невеликим островом у річищі Орловім. За те він повинен був на пожалуваній землі осадити село. Року 1779 старий запорізький козак Остап Велегура, який здавна сидів у цій місцевості, радіючи Леванідову, вивів з сорочинських та кобеляцьких дач декілька вільного люду і осадив слободу вище балки Лишньої, яка впадає в Дніпро на піскових кучугурах, Супроти Бобрового острова, близько урочища Круглика.

Року 1782 той же Андрій Якович Леванідов купив також 12 000 дес. землі у свого сусіда генерал-майора Хведора Матвійовича Толстого з «деревнею» Хведорівкою, яка була на тому ж таки лівому боці Дніпра, нижче Андріївки, коло гирла річки й балки Вільної, або Вільнянки, яка також увіходить у Дніпро.

Року 1783 селян із «деревни» Хведорівки перевели до Андріївки, вище балки Лишньої. 1797 року в архівній довідці Покровського собору міста Олександрівська читаємо:

«Имение генерал-поручика и кавалера Андрея Яковлевича Леванидова полностию перешле во владение господина Малороссийской губернии, повета Переясловского титулярного советника (в других бумагах «маршала») Моисея Михайловича Иваненка».

А року 1798 село перевели з правого боку на лівий бік тієї ж таки балки Лишньої.

Сперше те село з прізвища першого фундатора називалось Леванидівка або Андріївка од імені та прізвища власника, а потім того стала зватись Андріївка-Іваненкоію.

Воно стоїть на спаді гори і пересікається балками Сухенькою, Єретичею та Крутенькою.

«Балка Єретича названа на ймення якогось запорожця — Єретика, галдовника, який витворяв великі дива. Одним він був у пригоді, а на інших наводив великий жах. Він замовляв ворожі рушниці та кулі, щоб не стріляли в запорожців, обертав людей на вовкулаків, песиголовців, чортів. Його слухалась уся нечисть».
«Сама містина, де тепер Андріївка-Іваненково, колись була дуже багата й розкішна. Звіру того, птиці, риби — видимо-невидимо було. Колись було чи закинеш сітку, чи поставиш ятір, так сама риба й лізе; а тепер чи риба розумна стала, чи її мало, а нас багато… Звіру та птиці багато було за нашої пам'яті, а ще більше за наших дідів. Як жили тут запорожці, то степи були вільні, слободи де-не-де. Старі люди, було, кажуть, що, як вийдеш до Дніпра та як глянеш на косу, птиця так і чорніє, і біліє. А як пужнеш із рушниці, так похмарніє од неї, що й світу божого не видно. А крику того було на косах: і журавлі кричать, і чаплі, і чайки, і качки, і кулик, і крячка. А огарів було, а лебедів — видимо-невидимо. А звіру того! А що вовків, що лисиць, що зайців, бабаків, диких кіз — страшно й подумати! Оцих ховрашків тоді не було. Вони йшли з заходу сонця, і така їх сила сунулась, що ніде було й возом проїхати. Дійшли до Дніпра, то так і сунули на той бік».

Прибережжя Дніпрове та вся околиця Андріївки-Іваненкового цікаві ще тим, що там, найбільше в балках Єретичій та Сухенькій, не раз селяни находили сокири, молотки, ножі, шкробачки, зернотерки — все з каменя; а в могилах, що між тими балками, викопували амфори чорноглиняні та інший посуд із землі або з глини. В будинку та в дворі панському були кольчуга та гарматки, які теж тут же десь знайдено.

Проти села Андріївки-Іваненкового простягся в Дніпрі острів Кухарський, або Кухарів. Острів Кухарський, або Кухарів — один із великих і помітних островів, а в тім, про нього нічого не кажуть ні Ласота, ні Боплан.

В «Реєстре речок й прикмет по обоих берегах Днепра» 1697 року між іншими островами в порогах Дніпра показано «Великий Личний острів», нижче балки Таволжанки. Можна думати, що Цей «Великий Лишній» острів єсть Кухарів острів: по-перше, через те, що йому дано назву од Лишнього порога; по-друге, через те, що він справді в цій місцевості великий, а по-третє, через те, що він справді нижче острова Таволжаного.

Року 1770 полковий обозний Стефан Лукомський писав про якийсь острів між порогами Дніпра, Коханий: «Запорожские козаки жили прежде на Днепровских островах… С коих островов были три найславнейшие: один прозывается Кохан, который длиною на несколько миль лежит между порогами, от Киева в сорока милях. На том острове козаки когда бывало обретаются, то татары, об их там пребывании послышав, не так дерзновенно на тую сторону Днепра в Русь й в Польшу для добычи чрез броды Кременчуцкий й Кючманский переправляются. Другой близ того остров называется Хортицкий. Третий остров называется Томакивский».

Приймати острів Коханий за острів Кухарський ні в якому разі не можна, бо назва «Кухарський» вийшла од німецького слова «сосн» — повар, а назва «Коханий» вийшла од слова кохати — любити.

На «Плане Днепра» Арапова 1780 року Кухарський острів названо Кухарской, на «Атласе Днепра» віце-адмірала Пущіна 1784 року, в «Исследованиях» академика Лерберга і в «Очерках» Афанасьєва-Чужбинського — Кухарський, у Бухтієва та Павловича — Кухарев.

Коли з височини добре вдивишся в Кухарський острів, то побачиш, що формою своєю він похожий на велику грушу, хвостом на північ, а верхушкою на південь. У довжину він має 2–2,5 верст., в ширину — 1 верст, або 1 верст. 260 саж., найбільша височина його в голові — 100 ф., всієї площі 215 дес. 243 саж. Грунт — піскувата чорноземля та супісок. Поверхня землі нерівна; на ній єсть балки, великі й малі ямки, земляні окопи. Дерева ростуть то купами, то врозкидь — дуби, в'язи, дикі груші, кленки, верби. Із трав ростуть — розкішний ковил, проеерень, духовита конвалія, пирій. Острів дає багато хорошого, запашного сіна. Звіри водились на острові великі й малі: степові ховрахи, їжаки, лисиці, зайці, тхори, сугаки, дикі кози. Птиця — тетерваки, огарі, баклани та інші.

Весняної поводи острів Кухарський ніколи не понімає вода, через що на ньому і в давні передісторичні і в історичні часи жила людина, через що тут находили й находять різні культурні рештки людини. Коло острова в воді находили багато скам'янілого дерева, але витягали його з води тільки волами і з превеликими труднощами.

Після скасування Січи на Кухарському острові довго ще жили запорожці-сидні, які обробляли там землю, рибальчили, пасічникували; пасік тут було найбільше. Прізвища тих козаків збереглися в народній пам'яті в назвах урочищ та річок: Качкар, Паламар, Бабак, Венгер, Майборода, од яких пішли урочища Качкарне, Паламареве, річка Явтух — це річище, що проходить поміж островом та слободою. Муравний, або Лишній острів, серед Дніпра. За межуванням 1843 року цей острів мав 1650 саж. площі, а потім того площа його зменшилась до 530 саж. од розмиву; при літньому рівні води в Дніпрі скеляста голова острова підноситься на 35–37 ф. заввишки. Ту голову лоцмани звуть Чортова голова і дуже стережуться її. Ті ж таки лоцмани звуть острів Муравний островом Лишнім од порога Лишнього. На острові ростуть — осокорняк, лозняк, верболіз.

Супроти піскуватої коси Муравного острова, праворуч, лежить у Дніпрі камінь Сивий, а ліворуч — камінь Копичуватий. Нижче Кухарського острова, коло лівого берега Дніпра, супроти кінця с. Андріївки-Іваненкового гарний зелений, дуже мальовничий острів Гавиний. За запорожців тут жили козаки-сидні; після поділу запорізьких вільностей цей острів 1777 року дістався генерал-майорові Ф. М. Толстому. Року 1782, вкупі з степовою землею, він перейшов до бригадира, потім того — до генерал-поручика А. Я. Леванідова і, нарешті, 1797 року — до маршала Мусія Михайловича Іваненкова.

Ні в XVI, ні в XVII віках відомостей про Гавиний острів немає. Відомості про нього маємо тільки з XVIII віку. На «Атласе Днепра» віце-адмірала Пущіна 1784 року він зветься Гавений, у академика Лерберга — Говенной; у дослідувача М. Н. Бухтієва — Гаван. Він має завдовжки за одними відомостями 1 верст., за іншими — 1/2 верст., ширини в різних місцях 50 і 100 саж., висоти восени 30–45 ф.; всієї площі землі 27 дес. 2270 кв. саж.

Голова острова, що проти течії води, засіяна камінням. У повідь вода на голові острова прорізує вузьку протоку, яку звуть рибалки «потяг». Грунт острова — почасти пісок, почасти супісок, а почасти дуже добра чорноземля од перегнилого листя. Це один із островів, багатих лісом та травою., Тут ростуть стрункі, кількалітні дуби, чорна та біла тополя, в'яз, берест, чорноклен, верба, бересклет, густий терен, крушина, лоза, шелюг, дикий виноград, хміль.

З трав'яних рослин тут єсть конвалія, дзвоники, золототисячник, живокіст, філоник, бабашник, підбіл, мильна трава, материнка, боже дерево, трицвітна фіалка, жовтий тульпан. Багатьма з цих трав користуються для лікування людей знахарі та баби-повитухи. Багато теж тут буває і птаства. З весни сюди налітають іволги, шпаки, зозулі, одуди; особливо тут багато буває солов'їв, які прилітають сюди здебільшого після 10 квітня.

Також дуже люблять цей острів ґави, тобто ворони, від яких він і назву собі придбав Гавиний. На деяких деревах острова од воронячих гнізд так темно, як буває іноді на небі од густих, темних хмар перед грозою.

Запорожці прозвали цей острів Ґавиним, і ми звемо так. На ньому ліс і багато ґавиних гнізд, а від того він і Гавиний. Так колись люди казали, так оце й я вам кажу.

Весною, як налуплять ґавенят, тільки й чуєш, що гаа, гаа, гаа. Під негоду не вгамуються і вночі. Густішого і кращого лісу нема, як на Ґавиному. Колись на ньому було багато винограду, хмелю; може, найшов би й тепер, та мало. А звіру було тут! Найбільше диких кіз. Були вони ще й за моєї пам'яти, а за батьківської, дідової — так і казати нічого. Було, покійні розказують, що влітку, як витане вода, то вони так і плавають то з Лантухівського острова на Гавиний, то з Ґавиного туди. Пливуть, було, тільки ріжки маячать, а як багато їх, то показується, мов наче вода несе гілчастого дуба. А що за дика звірюка! Було, ніколи не зійдеш, хіба побачиш здалека. Що ж за привілля було велике!

Запорожці хоч і жили тут, а вони, кажуть, не дуже за звіром ганялись, риби доволі, качок теж. Ще я зазнаю: було, як глянеш на просередь, стільки того лебедя, журавля, гусей, качок! Як та отара, так вкриють косу. Після запорожців багато звалувало звіру, багато перевелося його й за моєї пам'яти. До великої води в сорок п'ятому году були ще кози, а після того щось невзамітку.

Коло хвоста Ґавина острова, з правого боку його, притаївся острівок-скеля Смирний. Він нікого не чіпає, то через те й Смирний. Уряд з островом Ґавиним простягся по Дніпру острів Лантухівський, він же Дубовий або Виноградний, інакше Лачинівський і Німецький. Дубовим цей острів названо в «Реєстре речок й прикмет по обоих берегах реки Днепра от Переволочим» року 1697: «Остров великий Личной, а за ним «Дубовій над Волним порогом».

На «Плане реки Днепра» Арапова 1780 року, а також на «Атласе Днепра» віце-адмірала Пущіна 1784 року, у Лерберга та М. Н. Бухтієва він зветься Лантухов; у Афанасьєва-Чужбинського — Лантуховський. В «Экономических примечаниях Екатеринославского уезда» 1780 року — Лантуховий: «Сельцо Виноградовка с островом Лантуховим, Дубовий тож, надворного советника М. В. Коховского».

На «Топографической карте Генерального Штаба» — Виноградний, у місцевих селян — Лантухівський, Лачинівський, Німецький. За часів Запоріжжя цей острів звався Дубовим; потім того пізніш почали його називати запорожці Лантухівським. Од якого ж Лантуха пішла така назва? Дев'яностодволітній дід Теміш Драган слобідки Оврамівки каже, ніби-то на цьому острові колись був рибальський кіш запорожця Лантуха. Історія запорізьких козаків каже нам про двох козаків з таким прізвищем: 1763 року Хведір Лантух «приніс в дар книгу Минею в Межигорський манастырь». Григорій Хведорович Лантух був кошовим отаманом всього запорізького війська в 1755–1756,-1758, 1761 і 1763 роках 155. Але якому з цих трьох Лантухів дійсно належав острів Лантухівський, цього сказати не можна.

Назва острова Виноградний вийшла з того, що в середній частині острова ледве не кожне дерево, не кожний кущ дерева оповиті й затемнені диким виноградом та його постійним супутником хмелем. Тоді тут, каже самовидець, і по островах і по балках, Гадючій та Вільній, дуже багато було дикого винограду. За цариці Катерини генерал Коховський розвів тут такий виноград, як у хана. Тут була слобідка Вилоградівка, а в ній був такий сад, де ріс і чорний, і білий, і жовтий виноград, як голубине яйце, а на смак, як мед. Е Лачинівським острів Лантухівський звався од власника Павла Омеляновича Лачинова, який тут жив після дворянина Петра Степановича Сидельського та штабс-капітана Василя Михайловича Шліхтіна. Німецьким острів Лантухівський почали звати тоді, як цю всю землю з островом купив німець колоніст Корній Корнійович Генріхс.

Лантухівський острів більший, ніж Гавиний. Він має завдовшки 2,5–3 верстви, завширшки в різних місцях 83 — 200 саж., заввишки 20–24 ф.; площа землі — 57 дес., а з піскуватими косами — 62 дес. В 1845 та 1877 роках більшу частину острова понімала вода.

Північна частина острова вкрита дубовим лісом середнього виросту; трапляються також і з старих дубів гарні стрункі дерева; є біла тополя, верба, осокори, лозняк.

Із трав'яних рослин на такому низькому острові трапляється серед конвалії та сокирків рослина сон (Pulsatilla patens), яку ми звикли бачити на твердому необробленому степу або на таких високих. островах, як Таволжаний, Кухарський та Хортиця. Ближче до південного кінця на острові, наче для різноманітности, кинута мальовнича скеля, вершина якої та ущелини усаджені рожевими розетками живучки (Sempervivum globulferum L.).

З східньої сторони частину острова прорізує рівчак 8—12 саж. завширшки, по якому в повідь біжить вода. Цей рівчак зветься «потяг». Там місцеві селяни завжди щасливо ловлять коропів, лящів та іншу рибу ятерями та невеличкими «пересипними» сітями.

За запорожців на Лантухівському острові водились дикі кози, і було їх там до «пропасти». А в сорок п'ятому році, коли вода затопила острів, вони й звалували відтіль у Великий Луг. На воді коза прудка і пливтиме хоч десять верстов. Проти середини острова Лантухівського, на правому боці Дніпра, стоїть слобідка Письмачева, показана на «Атласе части реки Днепра 1863 года»; а нижче слобідки Письмачевої, проти кінця острова Лантухівського, — слобідка Привольна-Чернявського.

Понижче Лантухівського острова, якраз проти його ухвістя, витикається невеличкий острівок Селевень, або Малий острівок, менше одної десятини землі. Можна думати, що цей острівок колись був кінцем Лантухівського, та той кінець одмила велика весняна вода або ж одрізав льодохід, і став кінець Лантухівського острова самостійним островом.

Тут з лівого боку підходить до Дніпра балка Вільна. В тій балці, не доходячи з верству до самого устя, є печера, яка зветься Чортова хата. Печера та зроблена самою природою в скелястому правому березі балки; над нею висить великий навіс, який виступає трохи вперед; завдовжки вона має коло 4 саж., завширшки — коло 2 саж., а заввишки — неповних 2 арш., через що в печері можна стояти тільки горблячись. Загалом Чортова хата схожа на просту українську піч з великими челюстями, крізь які можна вільно входити в печеру й виходити з неї. В тій печері находили колись різні черепки од побитого посуду, відбитки од кременю, напівгнилі людські та товарячі кістки, тепер нема того нічого, бо в ній в негоду часто спасаються пастухи, які в холодні часи навіть часто розводять в ній вогонь.

Нижче острівка Селевеня йде по Дніпру острів Стрілець, він же Середній острів на нових планах Дніпра, має коло 9 дес. землі. За островом Стрільцем іде острів Похилий, який має 4 дес. землі. Назву острова лоцмани пояснюють так: острів цей стоїть близько до правого берега Дніпра і виступає в річку півкругом, і коли попід островом іде яке судно, то острів немовби схиляється аби виступає назустріч судну. Але місцеві діди-оповідячі кажуть інакше: на тому острові довго жив запорізький козак Похила, який «кохався в бджолах» і мав на острові велику пасіку, а жив з рибальства. Грунт острова піскуватий, береги його, найбільш північно-східній, завалені великими каменями; увесь острів заріс памолодками осокору, лози, кленку, дубу. Видимо, тут був колись великий ліс, та його винищено.

Для археолога Похилий острів — один із дорогих островів, бо тут находять черепки посуду передісторичних часів, скалки кременю, цілі крем'яні ножі, одбійники, а також шліхувадла на різних каменях.

Коло острова Похилого забора Сіренька, а далі коло самого правого берега Дніпра стоїть скеля Вовчок, 60–70 ф. заввишки. Проти голови того Вовчка невеликий, але скелястий і дикий острів Крячиний, або, коротше, Крячок.

Проти Крячка підноситься вгору острів Скворцев, під якою назвою він зазначений на «Атласе части реки Днепра 1863 года». Та лоцмани звуть цей острів не Скворцев, а Шкварчів — од слова шкварчати, бо тут між цими двома островами рине вода з такою силою, що вона не кипить, а немовби аж шкварчить. Шкварчів острів трохи більший од Крячиного, але так само завалений камінням, вкритий дрібноліссям і багатий на різні нахідки передісторичних часів.

Всім лоцманам добре й гаразд відомі ці два острови, Крячиний та Шкварчів, а найбільше відома вузька та звертиста протока, яка шалено мчить між цими островами і яку звуть лоцмани Вовчок або Вовче горло.

Для кожного лоцмана, який веде по Дніпру а чи судно яке, а чи пліт, це дуже небезпечне місце; це для нього рішучий іспит. Тут він або пан, або пропав. Ведучи пліт по воді, лоцман, уже далеко не доходячи Вовчого горла, починає «видраювати» або «виробляти» його так, щоб він, наблизившись до самої протоки, пішов по ній рівно, як по стромі, і ніде не «лизнув ні Крячка, ні Шкварчка». Щоб щасливо проскочити крізь ту страшну пащу, треба неймовірне напруження гребців на голові і на хвості плота і надзвичайна умілість лоцмана. Проскочивши щасливо крізь Вовче горло, не забувай ще й того, що нижче нього є ще Собаче горло. Якщо лоцман «напореться» на скелю Крячка або Шкварчка, його добре ім'я пропало навіки. Звичайно лоцман пускає пліт у Вовче горло тільки в тиху, зовсім тиху погоду, а коли ось тобі зразу й несподівано «подихне» вітер, а на Дніпрі «зарябить» вода, лоцман збиває пліт під острів Крячиний і кидає у воду якір. «Вовче горло — це в нас, — каже старий лоцман К. Я. Большак, — дуже страшне місце в порогах Дніпра. Кожного разу, як лоцман наближається до Вовчого горла, він почуває в собі тривогу й напружує всі свої сили. Вступивши у Вовче горло, він не стоїть 1 на однім місці, а кидається з одного краю на другий, завзято махає кулаком то на один бік, то на другий, показуючи гребцям, де саме держатись шляху, кричить скільки в нього сили, просить-молить гребців напружитись якомога дужче й не спускати плота з правильного ходу, благає навіть саму снасть на плоту чи на судні не схибнути і видержати жорстоку боротьбу із страшною пащею. Перед тим Вовчим горлом лоцман, як у нас кажуть, згадає всіх і все: і гребочку, і дригалочку».

Там, де Вовче горло, там же й останній поріг у Дніпрі — Вільний.